Успішні приклади реалізації проекту у Львівській області

Проект «Рука допомоги» – старт до якісних змін у житті І. Музики

 

Серед претендентів на отримання фінансової допомоги на поворотній основі з коштів Світового банку, котрі на останньому засіданні комісії з реалізації пілотного проекту із залучення до роботи членів малозабезпечених сімей та внутрішньо переміщених осіб, презентували свої напрацювання, був і житель Городоччини І. Музика.

Успішно захистивши бізнес-план і поділившись із присутніми думками щодо перспектив розвитку власної справи, пан Іван не приховував радості.

– Тепер моє майбутнє – у моїх руках, – зазначив учасник проекту «Рука допомоги». – Адже займатимуся цікавою та перспективною справою – буду виготовляти та реалізовувати дерев’яні заготовки для подальшого їх застосування у меблевій, побутовій чи декоративній сферах. Моя продукція вигідно вирізняється серед інших, позаяк індивідуально враховую вимоги замовників. За нинішніх умов, коли і пересічні мешканці, і представники бізнесу надають перевагу натуральним матеріалам для оформлення осель чи офісних приміщень, а дерев’яні конструкції користуються і будуть користуватися неабияким попитом.

За його словами, унікальність дерев’яних виробів пов’язана з відмінною естетичністю, адже художні витвори із натуральної деревини чудово вписуються у будь-який стиль чи інтер’єр. Не маючи змоги мешкати поза містом, жителі мегаполісів намагаються створити у житлі приємну, близьку до природи, атмосферу. Саме тому матеріали натурального походження є нині такими затребуваними.

І. Музика – людина інтелектуальної праці, за освітою – юрист, понад п’ять років працював викладачем Вишнянського коледжу Львівського національного аграрного університету, а ще – психологом, юрисконсультом. Проте перше робоче місце, а згодом і хобі пов’язані зі столярством. Зваживши всі «за» і «проти», пан Іван вирішив стати господарем свого життя, поєднати захоплення із бізнесом.

Фахівці Городоцького районного центру зайнятості доступно та всебічно роз’яснили клієнту суть проекту, його переваги, надали низку консультацій з основ започаткування підприємницької діяльності. За скеруванням центру зайнятості безробітний пройшов у Львівському центрі професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості навчання за програмою «Досягнення успіху у підприємницькій діяльності через розвиток самомотивації».

А згодом – на засіданні комісії з реалізації пілотного проекту «Рука допомоги» успішно презентував бізнес-проект. Наступний крок – реєстрація як фізичної особи-підприємця та отримання від Світового банку безвідсоткової поворотної фінансової допомоги, за які початкуючий підприємець мріє придбати фрезерний верстат.

Слід наголосити, що на цьому співпраця І. Музики з центром зайнятості не завершується, адже фахівці ЦЗ і соціальні партнери й надалі будуть надавати йому посильну допомогу та супровід на початковій стадії самостійного господарювання. Ось так завдяки проекту «Рука допомоги» кардинально змінилася трудова біографія Івана Музики.

Якщо ви вимушено переміщена або малозабезпечена особа, прагнете якісних змін у житті, не гайте часу, зголошуйтеся до участі в експерименті, використайте шанс, який сьогодні надає вам держава!

Учасниця проекту “Рука допомоги” Марія Костів відкрила у Жовкві ветеринарний кабінет

14, лютого, у Жовкві представили ветеринарний кабінет, який відкрила учасниця пілотного проекту “Рука допомоги” Марія Костів.

Марія Костів за фахом - ветлікар, понад 8 років жінка працювала в аптеці, але з дитинства мріяла започаткувати власну справу. Звільнившись з роботи за станом здоров’я, півроку жінка жила на матеріальну допомогу для малозабезпечених, коли дізналась про проект “Рука допомоги”, вирішила спробувати і вже сьогодні є власницею ветеринарного кабінету.

“Звільнившись з роботи,  я  перебувала на обліку у центрі  зайнятості, там мені повідомили про цей проект, спершу трохи сумнівалась, але завжди мала мрію працювати ветлікарем, мати власний бізнес. Так я вирішила спробувати і стала учасником проекту”, – зазначила Марія Костів.

Як розповідає жінка, найважчим етапом було створення бізнес-плану, але завдяки курсам підприємницької діяльності та консультаціям фахівців районного центру зайнятості вдалось його реалізувати.

“Я пройшла курси у Львівському центрі професійно-технічної освіти державної служби зайнятості, де навчали підприємницької діяльності, коли працювала над створенням бізнес-плану, то працівники соціального захисту консультували, підтримували, і власне завдяки цьому вдалось успішно захистити сформований бізнес-план  перед обласною комісією”,  -  розповіла Марія Костів.

Проект “Рука допомоги” передбачає виділення коштів на придбання обладнання для відкриття власної справи. Так, Марія Костів отримала 63 894 гривень на закупівлю медичної техніки для надання кваліфікованих ветеринарних послуг  і 1 лютого відкрила ветеринарний кабінет.

З малозабезпечених у бізнесмени: як сім’я на Львівщині відкрила власну справу 

Родина з міста Сколе на Львівщині стала учасником проекту Міністерства соціальної політики України за підтримки Світового банку, отримала фінансову допомогу та започаткувала власну справу. Дивись.info дізналася у новоспечених підприємців, як вони отримали гроші, що вже встигли зробити і які плани на майбутнє будують.

***

— Скажіть, чи зможемо з вами зустрітися, аби поспілкуватися, десь о 12 годині? — намагаюся я домовитися про інтерв’ю з героїнею.

— Чесно? У цей час дуже незручно. У нас якраз пік замовлень піци припадає на ці години, може трохи пізніше?

Переносити зустрічі на «пізніше» тепер для родини Онуляків стало звичною справою. Ще півроку тому вони жили лише на  матеріальну допомогу для малозабезпечених сімей, а тепер — крутяться довкола власного бізнесу — піцерії «Ollio» — і потрохи відкладають гроші на його розвиток.

Влітку Ольга Онуляк дізналась у місцевому управлінні соціального захисту про пілотний проект «Рука допомоги», у рамках якого непрацюючі працездатні особи з малозабезпечених сімей та переселенці можуть отримати безвідсоткову поворотну фінансову допомогу на започаткування власної справи або ж працевлаштуватися.

— Якось так склалось, певно, пощастило нам, що в управлінні соцзахисту у Сколе розповіли про цей проект. Тоді було мало що відомо про нього, бо все тільки починало рухатися, але я вирішила ризикнути і зголосилася на участь, — згадує тепер 27-річна Оля.

Підштовхнула взяти участь у проекті жінку маленька донечка — батьки розуміли, що дитина росте, гроші завжди потрібні і чекати на щось просто сидячи на місці не варто.

— Роботи у нашому містечку немає, відтак, чоловіку довелося би їхати на заробітки закордон. Але ми не хотіли цього, адже тоді дитина ростиме без батька, а це не добре для неї, — каже Оля. — Ми обговорили все вдома і я пішла заповнювати анкету на участь. Виявилося, процедура дуже проста: ти надаєш довідку про те, що отримуєш соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям, пишеш заяву і все — тобі розповідають, як все буде далі.

А далі на учасницю чекали два тижні навчання, де розповідають про основи ведення бізнесу, самомотивацію, маркетинг тощо. Після — складання бізнес-плану, а потім — і його захист.

— Мені всюди допомагали: направляли, консультували на кожному етапі — завжди була підтримка. Ставалося навіть так, що ми з кимось з управління соцзахисту чи центру зайнятості могли ввечері зідзвонюватися, якщо у мене виникало питання щодо майбутнього бізнесу, — зазначає Ольга.

Один з ключових етапів проекту — написання бізнес-плану. За словами Ольги, до проекту вона не знала, як це робити, утім з представниками податкової та інших служб змогла вирахувати і собівартість продукції, і рентабельність справи, і її ризики.

— Після цього ти маєш ще захистити свій бізнес-план перед комісією, — пояснює учасниця. — Я була першою учасницею з області, але все пройшло добре — мою справу оцінили як потенційно успішну і надали кошти на реалізацію.

Проект «Рука допомоги» передбачає надання фінансової допомоги у розмірі 40 розмірів прожиткового мінімуму для працездатної особи. На час, коли Ольга отримувала гроші, ця сума становила близько 64 тисяч гривень. Ці кошти витрачаються на придбання необхідного обладнання та матеріалів, які потрібні для ведення бізнесу.

— Оскільки ми планували відкрити піцерію, я брала гроші для того, аби купити холодильники, професійну піч, посуд тощо. Знайшла місцевого підприємця, ми уклали з ним договір, тож кошти перевели на його рахунок, а я отримала вже готове обладнання. А от продукти довелося для старту купувати за власні фінанси — вони, за умовами, не можуть бути придбані за конкурсні гроші, — пояснює Ольга Онуляк.

Техніки Ользі закупили на 61 тисячу — безвідсотковий кредит вона має віддати за три роки, але на особливих умовах. Учасник проекту, який відкрив власну справу, має сплачувати податки, які вже рахуватимуться як погашення кредиту.

— Зараз я сплачую сталий податок щомісяця, 1340 гривень, та єдиний соціальний внесок. Приблизно за три роки у мене лишається сума невиплаченого кредиту близько 15 тисяч. Виходить, що ти повертаєш лише чверть суми — це дуже вигідно. Крім того, ми оформили договір, згідно з яким я буду кожного місяця сплачувати по 540 гривень десь протягом двох років, аби виплатити решту. Це для мене буде не обтяжливо, — пояснює власниця бізнесу.

Але, каже Ольга, є варіант, при якому кредит взагалі можна не повертати. Якщо у перший рік участі у проекті учасник наймає на роботу двох осіб з числа малозабезпечених,  переселенців або учасників АТО строком не менше, ніж на два роки, він звільняється від виплати боргу.

— Ми би ніколи не взяли кредит у звичайному банку, тому що там зависокі відсотки. Це невигідно. А тут ми порахували і зрозуміли, що це реальний шанс відкрити свою справу просто зараз, — додає жінка.

Кухня «Ollio» знаходиться просто у будинку, де живуть Ольга з чоловіком і донечкою. Онуляки вирішили облаштувати її тут, адже вільної землі на продаж у місті годі і шукати, а брати в оренду — задорого.

Поки у справі тільки я і чоловік. Ранок наш починається о сьомій годині: ми заготовлюємо продукти для піц, я замішую тісто і вже о 10:30 починаємо приймати замовлення, — розказує Оля та демонструє новеньке кухонне приладдя.

Займатися піцами для неї не в новинку. Жінка два роки працювала адміністраторкою у піцерії і за цей час, каже, буквально закохалася у цю справу і мріяла, що одного дня відкриє свій заклад.

— Поки що ми працюємо лише на виніс. У меню є 10 піц, тож люди або телефонують, або самі приходять до нас і замовляють. Спочатку ми думали, що людям буде незручно, що вони не зрозуміють, як це, але як тільки ми запустилися, почався справжній ажіотаж. Нашій піцерії менше місяця, а ми вже приймаємо в день у середньому 25 замовлень. Пару днів було таке, що приготували аж по 50 піц!

Такий великий попит Ольга пояснює тим, що конкурентів у них просто немає. У Сколе жоден заклад не готує піцу, а люди люблять та хочуть замовляти цю страву.

— Поки що у середньому наша піца коштує 60 гривень. Оскільки конкурентів немає, при формуванні ціни ми виходили з собівартості продуктів, а також витрат на електроенергію, воду тощо. Ну і трошки націнка є, аби таки заробити копійку. Але наразі ми працюємо в нуль, бо деякі моменти не врахували. Наприклад, забули включити у ціну вартість коробок, а без них не можна. Проте це дрібниці, думаю, згодом все вирівняється, — переконана Ольга.

Поки вона займається розвитком стартапу, чоловік Ольги Ігор вирішив не сидіти, склавши руки, і також подав заяву на участь у проекті «Рука допомоги». Він отримав ще 63 тисячі гривень — на облаштування майданчика для піцерії на вулиці.

Відкрити піцерію на вулиці родина планує навесні

Сім’я Онуляків вже фантазує про те, як виглядатиме піцерія у кінцевому варіанті: зал на 30 осіб, каміння і дерево в інтер’єрі, барна стійка біля стіни, поруч — піч, у якій на дровах готуватимуть піцу, трохи далі — дитяча кімната.

— Ми опитали близько тисячі людей напередодні і з’ясувалося, що 80% з них хочуть бачити у Сколе такий заклад, куди можна прийти з дитиною, посидіти і відпочити. У нас кафе здебільшого працюють на обслуговування бенкетів, а от відпочинку на кожен день немає. Тому розраховуємо на успіх, — з посмішкою додає Оля.

Запустити повноцінний майданчик піцерії сім’я планує вже навесні. Каже, що мали відкритися ще у листопаді, але на все не вистачило коштів.

— Дуже багато матеріалів для будівництва майданчика були нашими, але ще чимало треба докупити. Ми підрахували і вийшло, що нам треба ще 200 тисяч гривень, аби зробити все так, як задумано. Гадаю, ми зможемо, бо все робимо разом, усі допомагають.

Розслаблятися і кинути все так, як є, Онулякам не дають і представники проекту. Вони протягом трьох років контролюватимуть хід реалізації бізнесу, надаватимуть поради.

— Бувають ситуації, коли я думаю, що все, не можу більше: то дитина захворіє, то я, але ти згадуєш, скільки всього вже зроблено, тобі телефонують, питають, як все просувається, і ти розумієш, що треба йти далі. Проект просто не дає тобі можливості вийти зі справи і це круто, це стимул розвиватися.

Козяче молоко: одним – шлях до здоров’я, а іншим – до успіху
Незвичайна екскурсія днями відбулася у с. Ременів, що знаходиться на Кам’янеччені. З ранесенька посадовці Львівського обласного та Кам’янка-Бузького районного центрів зайнятості відвідали козячу міні-ферму Л. Кучерявенко, рогаті мешканці якої зустріли нас хоч і приязно, але водночас з певною недовірою. Але варто було лише вийняти фотоапарат, як маленькі хвостаті красуні вмить згубили свою настороженість і, наче справжнісінькі моделі, стали позувати на камеру.
Пані Ліліана віднедавна займається розведенням кіз, а тому її господарка поки що налічує тільки 16 особин, серед яких є і козенята, і гордість усього стада – англо-нубійський цап. Колишня мешканка Львова відноситься до категорії малозабезпечених, проте дуже хоче і щиро сподівається змінити як соціальний, так і фінансовий статус. Дізнавшись про пілотний проект щодо залучення до роботи представників соціально вразливих верств населення шляхом надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги, що триває у нашій області, без зволікань звернулася до спеціалістів ЦЗ за допомогою та консультаціями. Передусім їй порадили пройти навчальні курси «Основи підприємницької діяльності» у центрі профтехосвіти ДСЗ задля того, аби впевнено себе почувати у бізнесовому просторі.
Майбутня підприємниця мріє збільшити поголів’я малої рогатої худоби до трьох сотень, а отже потребує додаткових коштів на будівництво хлівів, заготівлю кормів, придбання спеціального столу, холодильника тощо. Але найбільша її мрія – мати власний сироварочний апарат. Нині фермерка щомісяця виготовляє 5 кілограмів моцарели, сулугуні та бринзи, а зі спеціальним обладнанням могла б значно збільшити і асортимент, і обсяги виготовленої продукції. Також жінка планує завести корову, адже деякі види сирів потребують додавання коров’ячого молока.
– Козячий набіл є дуже корисний і для алергетиків, і для діабетиків, і для тих, хто часто хворіє простудами та грипом. А тому зовсім не хвилююся щодо ринку збуту, уже зараз є чимало охочих скуповувати у мене молочку, – ділиться п. Ліліана. – Я не сиджу, склавши руки, і не чекаю на манну небесну, за свої кошти придбала легковий автомобіль, але, якщо є можливість отримати державну підтримку, то чому б не скористатися таким шансом?
Чимало цікавої інформації щодо аспектів реалізації експерименту та важливі контакти повідомила потенційному учаснику пілотної програми Т. Крайнікова, менеджер проекту «Рука допомоги». Вона пообіцяла додатково обговорити питання підтримки бізнесових ініціатив у сфері виробництва сільськогосподарської продукції з Н. Хмиз, директором департаменту агропромислового розвитку Львівської ОДА, та зробити все можливе, щоби невдовзі власниця козячої ферми скористалася усіма можливими державними преференціями й згодом могла забезпечувати постійним заробітком ще й інших краян.

Монолог власниці «Кукусіка і Бабасіка»

 

Олександра Сутуліна більшу частину життя мешкала у великому і колись щасливому місті. Але у Луганську розпочалася справжня війна і вона була змушена втікати з-під обстрілів із двома діточками і племінником до далеких родичів на Львівщину. Люди, із котрими до цього моменту спілкувалася тільки через соціальні мережі і в телефонному режимі, радо зустріли, надали жінці із трьома дітьми притулок. Згодом приїхав чоловік, сім’я почала орендувати квартиру в маленькому містечку Стебник.

– За кілька років до трагічних подій я жартома пропонувала чоловіку переїхати до Західної України, або принаймні поїхати в гості, хоч раз побачити гори… Адже востаннє бувала тільки на Волині, і то ще в дитинстві, – розповідає п. Олександра. – І хто би міг подумати, що мій жарт втілиться у життя. Шкода, що таким чином, але що не робиться, усе на краще. Звичайно, спочатку було дуже складно: скрізь усе незнайоме, треба звикати до місцевості, тутешнього люду, звичаїв. Зараз я абсолютно переконана, що маленькі міста мають свій особливий шарм, переваги і родзинки. Тут наче у великій родині, всі знають одне одного, ідеш вулицями, вітаєшся з усіма, навіть незнайомими, або просто посміхаєшся. У великих містах такого нема. Там свій ритм, кожен поспішає, намагається всюди встигнути. А тут – спокійно, затишно…

Ще одна річ, яка мене приємно вразила, це – соціальні служби. Скажу відверто, раніше я ніколи не надіялася на державні установи, звикла покладатися тільки на себе. Отож, коли перебралася сюди й наміру не мала кудись звертатися за допомогою. Та соціальні установи знайшли мене через школу, де влаштувала на навчання своїх дітей і племінника. Спочатку просто взяли на облік, адже на той момент ще не було жодних грошових виплат переселенцям, тому працівниці соцзахисту власними силами організували збір речей для таких, як ми: якийсь одяг для дітей, джинсики, светерики, взуття. Це було дуже приємно і доречно, адже ми їхали літом, мали мінімум одягу, а попереду – школа, осінь… На той час купити нову одежину не було за що, ми навіть ложки і вилки власної не мали. Потім нас із дітьми запросили в Стебницький центр зайнятості на день Святого Миколая, дали дітям подарунки, це було дуже важливо для нас, навіть не в матеріальному, а психологічному плані. Адже ми розуміли, що про нас пам’ятають. Протягом трьох років про нас не забували, постійно підтримували контакти. Минулого року восени мені зателефонували з управління соціального захисту і запросили на семінар до центру зайнятості, присвячений проекту «Рука допомоги», завдяки якому можна розпочати власний бізнес. Мене це дуже зацікавило, адже я вже кілька років мріяла відкрити дитячий ігровий центр або парк, для якого би сама розробляла дизайн, проводила різноманітні майстер-класи чи влаштовувала свята. Я навіть написала бізнес-план, який подавала на розгляд до різних організацій, що ніби надавали пільгові кредити переселенцям для започаткування власної справи. Однак жодної відповіді не отримала. Мабуть, не мала добрих зв’язків. Та я не упускала руки і потроху збирала кошти, щоб здійснити задумане, тим паче, що у Стебнику немає місця, де можна провести з дитиною дозвілля, окрім кількох занедбаних майданчиків.

Стрічалося багато скептиків, котрі нашіптували, що такий бізнес не для Стебника, він приречений, краще дитячий центр організовувати у мегаполісах або у Трускавці, де є туристи. Але мені було важливо це зробити саме тут, щоб хоч якось віддячити цьому доброзичливому місту, зробити свій внесок у його розвиток. Може я і не зароблю мільйони, але принаймні там, де живуть мої діти, такий заклад відтепер функціонує. І сьогодні для мене краща винагорода, це – посмішки маленьких клієнтів, щирі слова їхніх батьків. «Добре, що у нас таке є» – цю фразу я тепер чую кожен день, і розумію, що не помилилася.

Дуже вдячна за моральну підтримку, консультації і повний супровід щодо оформлення документів для участі в проекті працівникам Стебницького міського центру зайнятості. Якщо чесно, були моменти, коли я через бюрократичні моменти хотіла відмовитися від експерименту і торувати шлях у бізнес самостійно. Для простої людини навіть із вищою освітою, як у мене, багато нюансів, які не до кінця зрозумілі навіть у разі ретельного вивчення всіх умов. Тим більше, що проект пілотний, у Стебнику я перша, хто взяв у ньому участь. Тож зі мною працював увесь колектив МЦЗ включно із директором Лесею Володимирівною Качмар. Спочатку я зареєструвалася, потім мені видали скерування на навчання у Львівський центр професійно-технічної освіти ДСЗ на курси підприємців, про що я не пошкодувала, адже завдяки отриманим знанням зуміла вдосконалити бізнес-план, а найголовніше – переконалася: мій задум може стати успішним проектом, якщо дотримуватися порад і наполегливо працювати.

Своє дітище назвала «Кукусік і Бабасік». Це – прізвиська моїх дітей. Дочечка – Кукусік, синочок – Бабасік. Готуватися до відкриття почала наступного ж дня після комісії: знайшла приміщення, домовилася про умови оренди, продумала план розташування атракціонів у залі, для оформлення виготовила фігуру жирафи та літачок. Вони вийшли навіть більшими, ніж сподівалася. Частину обладнання придбала за кошти проекту «Рука допомоги», а дещо – за власні заощадження. Перед запуском створила сторінку у соціальній мережі Facebook і стала рекламувати свій заклад. Дуже хвилювалася, що нічого не вийде, що не прийдуть відвідувачі, не сприймуть тутешні мешканці, бізнес не буде прибутковим…

Але і на цьому етапі мене підтримали спеціалісти центру зайнятості та управління соцзахисту, їхні діточки та онучата були моїми першими маленькими клієнтами, а потім стали приходити інші, з кожним днем більше і більше. На відкриття завітало так багато людей, що я навіть подумала, що потрібно більше місця.

Звичайно, фінансова підтримка, що надається учасникам програми на поворотній основі (40 розмірів прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого на початок відповідного року), – гроші немалі. Однак для серйозного бізнесу ця сума невелика. Приміром, я від проекту отримала 62 тисячі гривень, а власних заощаджень на момент відкриття було вкладено навіть більше. Ми й надалі продовжуємо докуповувати то меблі, то килими, то іграшки.

Але, як кажуть: «Воно того вартує». Нині я сама господарюю, мій заклад уже полюбили маленькі стебничани, дехто приходять сім’ями, допоки діти мандрують лабіринтами і стрибають на батуті, батьки грають в аерохокей, п’ють каву і, звісно, розпитують мене, діляться враженнями.

Ідей щодо подальшого розвитку багато, ми плануємо проводити тематичні свята і дні народження, вже почали організовувати майстер-класи із виготовлення пасхальних сувенірів. Зараз пишу сценарій до піратської вечірки і до групових читань казок. Стало зрозуміло, що нам просто необхідно в центрі мати невеличке кафе, де батьки разом із дітьми могли би посмакувати чимось смачненьким, наприклад, млинцями, морозивом, випити фреш, молочний коктейль або свіжий лимонад. Я вже навіть домовилася про це із власником приміщення, але потрібний серйозний ремонт. Думаю, упродовж року ми і це питання вирішимо.

Ще рік тому моя ідея була просто задумом, а сьогодні це – реальність. Я рада, що не зважаючи на тяжкі втрати, наша родина змогла подолати всі складнощі та випробовування останніх років. Тепер починаємо абсолютно нове життя з усвідомленням, що робимо дещо важливе.

Її фішка – простий, вишуканий, елегантний жіночий одяг

Розмовляючи з М. Кохан, мимоволі заряджаєшся її енергією та ентузіазмом. Здавна Марія Петрівна, інженер-системотехнік за фахом, мріяла про бізнес. Але не складалося, позаяк у долі свої дороги… А вони повернули так, що певний час жінка працювала в місцевому управлінні соціального захисту населення. Тоді – трудові вояжі до Польщі: тиждень за кордоном, потім якийсь час – в Україні, де старенький батько. Ось так і поділилося життя на два табори, на дві рівні частини.

Одне пані Марія твердо знала: щоб наблизити мрію, треба йти до неї. Саме тому влітку торік придбала павільйон. Згодом від спеціалістів центру зайнятості та управління соцзахисту дізналася про програму «Рука допомога». Пропозиція за кошти проекту придбати обладнання була, як кажуть, в яблучко! Саме те, що їй потрібно для відкриття власної справи. Адже приміщення треба довести до пуття, обладнати стійками, шафами, стелажами, пуфиками, жалюзями… Вирішила скористатися шансом. Для цього і бізнес-план написала, і захистила його у Львові на комісії.

– Були хвилини, коли я навіть жалкувала, що підписалася на проект, бо хотілося зробити все максимально швидко, а так не виходило. Кошти для придбання обладнання дали тільки пізньої осені, коли навіть майстра знайти було дуже складно. А ще постачальник виготовив жалюзі не такого кольору, як мені хотілося, довелося їх повертати, – ділиться думками М. Кохан. – Чому обрала вид діяльності торгівлю жіночим одягом? Бо сама жінка, вплинули й поїздки до Польщі, де трапляються величезні знижки на гуртівнях. Маю чимало візитівок від варшавських бутиків, підтримую з ними контакти.

За словами підприємниці, вона планує не обмежуватися реалізацією суконь, блузок чи костюмів польського походження, а й продавати одяг вітчизняних виробників, а ще – якісне взуття. Для цього жінка має деякі напрацювання, постійних ділових партнерів, обдумала гнучку систему знижок, буде проводити акції, навіть придбала дрібні подаруночки для постійних клієнтів або тих, хто отовариться на певну суму. Але до Великодня, на жаль, крамниця ще не відкриється. Каже, що мінімум півроку доведеться працювати без націнки, аби привабити покупців. Ставку робить на якість продукції, її ексклюзивність, практичність, хоча й розуміє, що клієнтську базу треба формувати роками.

У павільйоні господиня розказує, де і який товар буде розміщений, як виглядатиме вітрина – обличчя крамниці.

– Бантики, рюшечки, стрічечки я не люблю. У мене – свій стиль, м

ає бути все просто, вишукано та елегантно. Це – моя фішка! – говорить пані Марія, –Сподіваюся, що серед жителів району знайдуться ті, хто розділяє мій смак, вони й стануть постійними покупцями.

МИРОН БІЛИК – ПРОФЕСІОНАЛ, КОТРИЙ ПОНАД УСЕ ЛЮБИТЬ ЛІС

Один з кращих вальників лісу, багатодітний батько, прекрасний чоловік, взірцевий сім’янин, високий, стрункий, красивий, у розмові виважений і стриманий – це далеко не повний перелік особистих і професійних якостей Мирона Білика, колишнього малозабезпеченого, а нині – успішного бізнесмена-початківця. Але цьому статусу передувала доволі довга, важка та цікава дорога.

Мирон Іванович закінчив Болехівський лісогосподарський технікум, потім працював лісорубом у Національному природному парку «Сколівські бескиди». Доводилося трудитися і на приватних підприємців, були спроби самостійного господарювати, але професійний шлях так чи інакше пов’язувався з лісом.

Одного разу дружина дізналася про проект "Рука допомоги". Відтак, добре поміркувавши та обговоривши перспективу самозайнятості на сімейній раді, (а дискутувати, дякувати Богу, є з ким, адже у нашого героя четверо діточок), одноголосно було прийняте рішення: «Тато стане підприємцем!».

Неабияку поміч та підтримку Мирону надали посадовці Стрийського міськрайонного центру зайнятості, котрі допомогли виповнити бізнес-план, скерували на курси з основ підприємницької діяльності у Львівський центр професійно-технічної освіти ДСЗ, посприяли в одержанні одноразової виплати допомоги з безробіття з метою відкриття власної справи, а головне – щиро вірили , що їхньому клієнту все неодмінно вдасться! Так і сталося.

Опісля блискучого виступу перед комісією з реалізації згаданої програми Мирон Білик отримав безвідсоткову фінансову допомогу на поворотній основі у сумі 64 тисячі гривень для надання послуг у сфері лісового господарства. Стартовий капітал він використав на придбання трьох бензопил і спецодягу.

Незважаючи на те, що бізнесову справу він почав провадити лише з кінця минулого року, уже в лютому цьогоріч прийняв на роботу безробітного, допомігши йому змінити статус державного утриманця на платника податків.

Мирон Іванович охоче погодився показати власне дітище та процес рубки лісу. «Я люблю свою роботу, тут відчуваю себе вільним, щиро радію, коли опиняюся у рідному середовищі, – розповідає Мирон Білик, впевнено крокуючи поміж височенними кронами, – Можливо, хтось міркує, що ми вирізаємо лісосмугу, але це не так. Головне завдання – прорідити насадження, забрати сухі чи хворі дерева, а також ті, що заважають рости та розвиватися молодим пагінцям».

За його словами, кожне дерево, яке треба зрубати, марковане синім клеймом, відтак помилитися і позбавити життя здорову особину просто нереально. Аби продемонструвати свої вміння та навички, чоловік одягає спеціальну маску, шолом, бере до рук бензопилу та з легкістю зрізає одне, друге, третє… Менше хвилини – і здоровенний стовбур з гуркотом валиться додолу. 

 

– Дуже важливо робите те, що подобається, вірити у власну ідею, тоді бізнес обов’язково розвиватиметься та приноситиме не лише матеріальне, але й моральне задоволення, – таку настанову дає Мирон Білик тим, хто вагається, чи брати участь у проекті «Рука допомоги».

«Гарячий рондель» з кримською родзинкою

Міні-пекарню «Гарячий рондель» знайти на території центрального ринку Стрия неважко, адже неймовірний запах свіжої випічки і десятки клієнтів, що очікують на замовлення, – вірні ознаки того, що ви на правильному шляху.

У маленькому віконечку нас зустрічають двоє братів-переселенців з Криму, один із них – Мустафа Алівапов, котрий започаткував кулінарний бізнес завдяки проекту «Рука допомоги» та сприяння фахівців Стрийського міськрайонного центру зайнятості.

Спілкуватися з хлопцями вкрай складно, адже вони ані на хвилину не можуть відволіктися: постійні замовлення змушують їх рухатися швидко, вправно, процес налагоджений і максимально наближений до автоматизму: тісто на чебуреки розкачують дуже тоненько, начинку викладають рівними шарами, булочки і сосиски для хот-дога припікають у електропічці, збоку акуратно у спеціальних контейнерах складають моркву по-корейськи та квашену капусту (такий нестандартний підхід до готування американської страви). Паралельно кулінари спілкуються між собою трьома мовами: українською, російською та кримсько-татарською. Усе відбувається настільки просто і миттєво, що не встигаєш навіть занотувати.

– Ми переїхали з Криму два роки тому, а у 2017-му звернулися до спеціалістів МРЦЗ, коли почули в управлінні соціального захисту про програму, яка сприяє самозайнятості внутрішньо переміщених осіб, – сумно і доволі скупо розповідає п. Мустафа про минуле, – У центрі зайнятості мені допомогли виповнити бізнес-план на тему: «Виробництво хліба, хлібобулочних і борошняних виробів», а опісля його захисту перед спеціальною комісією отримав понад 63 тисячі гривень на закупівлю холодильника та морозильної камери. Початкова ідея власної справи полягала у випіканні тандирних паляниць у спеціальній печі, та поки не маємо багато замовлень на таку продукцію, тому готуємо дещо простіші, проте не менш смачні, страви.

Як розповідає переселенець, підприємницька діяльність для нього – не новизна, адже на маленькій Батьківщині він трудився у різних сферах, здебільшого працюючи на себе.

М. Алівапов уже прийняв на стажування брата, який невдовзі буде офіційно працевлаштований. «Клієнтська база потрохи розростається, тому одному доволі важко справлятися із замовленнями, – пояснює п. Мустафа. – А за кілька місяців приїде моя дружина, її також вводитиму в курс справи, аби «Гарячий рондель» став сімейним бізнесом».

Якщо життєві стежки занесли вас до Стрия, не упустіть унікальної нагоди посмакувати запашними чебуреками, хот-догами, самсою, янтиком з маленькою кримською родзинкою, які з любов’ю приготовлені вмілими руками двох братів-переселенців.

Оксана Гасій: «Кожному клієнту хочеться весь світ прихилити»

У апартаментах Оксани Гасій вражає мінімалізм, простота, охайність, естетика. Тут кожний сантиметр площі використовується за призначенням: ліворуч – кушетка для пацієнтів і стілець, праворуч – сучасне устаткування на коліщатках, що дозволяють легко переміщувати величезну лампу та сучасну техніку, у кутках – навісні полиці з медичними препаратами та засобами догляду за шкірою. На стінах – численні сертифікати, дипломи, відзнаки, які свідчать про професіоналізм їхньої власниці.

Мабуть, ви вже здогадалися, це – косметологічний кабінет. Місце його знаходження також продумане до дрібниць: розташований він у самому осерді Дрогобича (Львівська область) на одному із поверхів торгового центру «Гетьман», поруч із перукарським салоном. Як кажуть, зайшовши сюди, можна отримати одразу кілька послуг: постригти чи укласти волосся, наростити вії, зробити макіяж, манікюр і скористатися косметичними процедурами, аби обличчя світилося, наче порцеляна.

– Багато років я трудилася як найманий працівник. Уперше думка заснувати щось своє прийшла після Революції Гідності, коли втратила роботу. Тоді з чоловіком дійшли висновку, що могли б і самотужки господарювати, адже спеціальність маємо, роботи не боїмося. На той час це були плани на далеку, навіть дуже далеку, перспективу, – розповідає Оксана Володимирівна, – Так сталося, що після тривалого проживання у столиці ми переїхали до Дрогобича, який, порівняно з Києвом, видався провінцією. Обійшовши вздовж і впоперек центральну частину міста за п’ять хвилин, було розчарування, навіть депресія. Згодом оговталися, стали звикати. Шукала роботу за допомогою місцевого центру зайнятості. За кваліфікацією я економіст, а потім здобула ще медичну освіту, закінчила курси з косметології, навчалася при ГО «Червоний Хрест». Загалом у сфері краси працюю з 2009 року. Ось тепер також завершую вишкіл з основ реабілітації та кінезіології.

Могутнім поштовхом до активних дій, розповідає пані Оксана, став пілотний проект «Рука допомоги». Про нього вона довідалася від працівників центру зайнятості. Скористатися безвідсотковою фінансовою допомогою на придбання обладнання для відкриття бізнесу – це той шанс, який не можна упустити. Тоді й вирішили більше не зволікати, а навпаки – штурмувати події. За скеруванням ЦЗ О. Гасій вивчила ази ведення власної справи у Львівському центрі професійно-технічної освіти, самостійно написала бізнес-план, згодом захистила свій доробок на відповідній комісії у Львові.

– Як учасниця експерименту за донорські кошти придбала лазерний медично-косметологічний коагулятор «Ліка-хірург». З цим апаратом можна рости в професійній сфері, розвиватися. У косметології, як і будь-якій іншій галузі, клієнтам передусім треба подати меню, тобто перелік послуг, які вони можуть отримати. За допомогою цього пристрою можна усунути багато дефектів шкіри, бо ж не завжди маски та масажі є ефективними, а моє правило – кожному пацієнту запропонувати свій лік. Тепер, щоб позбутися судинної сіточки, дрогобичанам не потрібно їхати до Львова, цю процедуру можна зробити у моєму кабінеті.

Пані Оксана переконана, що не тільки велика підтримка чоловіка зіграла вирішальну роль у становлення її як бізнес-леді, а й впевненість у своїх силах, сильна віра в Бога. «Спочатку був страх, багато скептиків, котрі відмовляли від цієї затії, мовляв, навіщо тобі це здалося, для чого ризикувати, ти потерпиш фіаско...Така, на жаль, ментальність західняків. Але, як на диво, тільки ми з чоловіком впритул зайнялися організаційними питаннями, пазли почали складатися у одне ціле. Я дуже люблю свою роботу. І справа не тільки у заробітку. Коли звертається дівчина чи жіночка з проблемами, хочеться їй весь світ прихилити, зробити все можливе, щоби естетичні вади не позначилися на її житті, щоби була задоволеною, щасливою. Ось бачите, мені нині-завтра народжувати маля, а я ще з насолодою працюю, коли занурююся в роботу, забуваю про час, втому, болячки… Мені подобається робити клієнток красивими.

Плани у Оксани Володимирівни доволі амбітні. Вона мріє про велику клієнтську базу, тоді обов’язково своїх пацієнтів вітатиме з днем народження чи релігійними святами, нагадуватиме про процедури і час візиту, інформуватиме про нові засоби догляду за шкірою тощо. На її думку, хоча Дрогобич і провінційне місто, його мешканці повинні отримувати європейські послуги на найвищому рівні.

– Маю намір найближчим часом найняти на роботу помічницю. Звичайно, за пошуком персоналу, консультаціями і порадами звернуся до спеціалістів центру зайнятості. Я переконалася, там працюють справжні професіонали. Розраховую на їхню допомогу й надалі, бо вже раз відчула їхню чуйність і міцне плече підтримки, – говорить пані Оксана, готуючись до прийому чергової пацієнтки.